1 травня 2026 року в Центрі сучасної культури у Дніпрі (DCCC) громадська спілка «Товариство Рафаеля Лемкіна» зібрала парламентарів, представників уряду, прокуратури, громадського сектору та медіа на круглий стіл «Інструменти протидії в когнітивній війні».
Учасники обговорили, як Україна може ефективніше протидіяти російським когнітивним атакам, зокрема використанню культури, історії та права як інструментів війни.
Повний відеозапис події доступний на YouTube-каналі Коаліції дієвців культури.
Когнітивна війна як новий вимір російської агресії
Когнітивна війна — це дії, які не мають ознак прямого військового чи збройного зіткнення, але через вплив на людське мислення порушують, підривають або змінюють процес ухвалення рішень і здатність противника вести бойові дії та досягати воєнно-стратегічних цілей.
Віталій Титич, голова правління Товариства Рафаеля Лемкіна, адвокат, офіцер командування Угруповання Сил безпілотних систем ЗСУ, наголосив: «Завдяки Збройним силам України ворогу не вдається досягти своєї стратегічної мети на полі бою. Відповідно, він дедалі більше вкладається в іншу форму війни — когнітивну».
У цьому контексті атаки на культурну спадщину вже не можуть розглядатися лише як вузькопрофільна проблема збереження. Вони є гібридною, когнітивною та дедалі серйознішою безпековою загрозою. Саме тому Товариство Рафаеля Лемкіна та The Antiquities Coalition об’єднують зусилля, щоб допомогти НАТО протидіяти використанню культурної спадщини як інструменту когнітивної війни.
Сьогодні Україні бракує ефективних механізмів протидії російським інформаційно-когнітивним загрозам. Йдеться, зокрема, про фальсифікацію історії, знищення культури, нав’язування капітулянтських наративів, дегуманізацію українців та використання культурної спадщини як інструменту війни.
Системність злочинів проти української культури
Протидія когнітивній війні потребує не лише фіксації окремих загроз, а й розуміння їхньої стратегічної мети. Як неодноразово декларувала РФ, її агресія спрямована не лише проти української території, а й проти самого існування української нації. Відповідь України має бути стратегічною — із відповідними планами, інструментами та правовою рамкою.
У культурному й правовому сегментах це означає, що українські правоохоронні органи мають бути забезпечені належним правовим інструментарем для розслідування та кваліфікації таких злочинів.
Як наголосив Віталій Титич, важливо не лише фіксувати окремі епізоди, а й показувати системність злочинів проти української культури. Саме системність є ключовою для кваліфікації таких дій у межах міжнародного кримінального права, зокрема відповідно до елементів злочинів, якими керується Міжнародний кримінальний суд.
Об’єднання доказів може дати підстави для розширення підозр щодо осіб, які перебувають вище в ієрархії ухвалення рішень, зокрема військово-політичного керівництва РФ. Це дозволило б розглядати злочини проти культурної спадщини не як ізольовані епізоди, а як частину ширшої політики знищення української нації.
Культурний геноцид і межі міжнародного права
Павло Пушкар, гостьовий викладач Страсбурзького університету та Українського католицького університету, пояснив необхідність створення спеціального трибуналу щодо злочину агресії РФ необхідністю заповнення прогалини щодо відповідальності за цей злочин в міжнародному праві та окреслив «сліпу зону» міжнародного права в питанні культурного геноциду.
«Міжнародне кримінальне право відстає від тієї реальності, у якій існує Україна, а інколи — і від власних моральних підстав», — підкреслив Павло Пушкар.
За його словами, Україна балансує між двома ризиками. З одного боку, міжнародне кримінальне право та Кримінальний кодекс оперують досить вузькими, формально-логічними категоріями, які не повністю охоплюють український контекст і масштаб того, що відбувається. Політичні декларації можуть підтримувати розуміння цієї реальності, однак юридичні терміни й визначення — зокрема щодо геноциду та геноциду в контексті агресії — залишаються значно вужчими. З іншого боку, існує ризик надто широкого й політизованого вживання самого терміна «геноцид», що може розмивати його правовий зміст.
Павло Пушкар наголосив на парадоксі: масштабне руйнування української культури є очевидним елементом стратегії знищення нації, однак юридично ні міжнародне кримінальне право, ні положення Кримінального кодексу України не дають можливості переслідувати саме за знищення культури нації та культурної спадщини, як складу злочину геноциду.
Для подолання цієї проблеми Павло Пушкар окреслив три можливі шляхи її вирішення: ухвалення додаткового протоколу до Конвенції про геноцид; розвиток окремого міжнародного злочину «культурного геноциду» або «культурного знищення групи» — із власними елементами та доказовими стандартами , з урахуванням історичного контексту визначення цього складу злочину; узгоджене тлумачення чинних елементів злочину з урахуванням того, що цілеспрямоване руйнування культури може бути способом реалізації наміру знищення національної групи.
Національне законодавство як основа міжнародної адвокації
Євгенія Кравчук, заступниця голови Комітету Верховної Ради з питань гуманітарної та інформаційної політики та членкиня Постійної делегації у Парламентській асамблеї Ради Європи, наголосила на необхідності узгодженої адвокаційної та процесуальної стратегії. Вона також підкреслила, що поняття «культурний геноцид» може використовуватися в публічних виступах, статтях та адвокаційних матеріалах, однак наразі воно не має окремого юридичного статусу в міжнародному кримінальному праві.
Микита Потураєв, народний депутат України, голова Комітету Верховної Ради України з питань гуманітарної та інформаційної політики, наголосив на необхідності повернутися до концепції культурного геноциду, яка була частиною первинних напрацювань Рафаеля Лемкіна — юриста, автора терміна «геноцид» і одного з розробників Конвенції ООН про запобігання злочину геноциду та покарання за нього.
«Відомо, що з фінальної версії концепції, запропонованої Рафаелем Лемкіним, було вилучено частину, яка прямо стосувалася культурного геноциду. Очевидно, це рішення було зумовлене певними політичними мотивами. Я переконаний, що сьогодні ми маємо повернутися до цього питання», — зазначив Микита Потураєв.
За його словами, завдяки колегам із Товариства Рафаеля Лемкіна вже є пропозиція змін до Кримінального кодексу України, заснована на формулюваннях Рафаеля Лемкіна. Микита Потураєв вважає, що з урахуванням роботи парламенту такі зміни реалістично ухвалити вже у вересні 2026 року. Надалі вони можуть стати основою для міжнародної адвокації та можливих змін до Статуту Міжнародного кримінального суду.
Разом із тим, Микола Княжицький, народний депутат України, акцентував на необхідності внутрішнього усвідомлення та правового визначення геноциду: «Зараз ми більше говоримо, на жаль, а внутрішнє законодавство не приводимо у відповідність до того, чого ми хочемо від міжнародних партнерів». На його думку, Україна має починати саме з національного законодавства — зокрема, доповнити Кримінальний кодекс нормами щодо українофобії та знищення культурної спадщини. Такі зміни, на його переконання, створили б підстави для подальшої адвокації на рівні міжнародних партнерів.
Робота державних органів і громадянського суспільства
Іван Вербицький, перший заступник Міністра культури України, розповів про роботу Міністерства у трьох напрямах: удосконалення механізму реагування на пошкодження об’єктів культурної спадщини, моніторинг пошкоджень і координація даних; евакуація культурних цінностей із прифронтових регіонів; цифровізація внесення у державний Музейний реєстр викрадених музейних предметів і цінностей, що залишилися на тимчасово окупованих територіях.
Крім того, за його словами, Міністерство взаємодіє з правоохоронними органами, які ведуть провадження щодо пошкоджених і викрадених культурних цінностей. Механізми цієї взаємодії ще потребують удосконалення, і Міністерство розраховує працювати над цим спільно з іншими залученими сторонами.
Василь Яцинин, представник Офісу Генерального прокурора України, розповів про створення в ОГП підрозділу з протидії злочинам збройного конфлікту, який спеціалізується, зокрема, на злочинах проти культури. За його словами, прокуратура фіксує напади на об’єкти культури, розкрадання культурних цінностей і переслідування на тимчасово окупованих територіях. Також Офіс Генерального прокурора повідомляє про підозри високопосадовцям РФ.
Водночас він зазначив, що розслідування цієї категорії злочинів є складним через їхній масштаб і відсутність широкої міжнародної практики. «Міжнародного досвіду розслідування цієї категорії злочинів у нас фактично не було. Ми почали набувати його вже в процесі роботи — з урахуванням підходів міжнародного права та за підтримки міжнародних експертів, які допомагали нам вибудовувати правильну стратегію розслідування», — зазначив Василь Яцинин.
Ольга Сагайдак, голова правління Коаліції дієвців культури, експертка з культурної спадщини та культурної дипломатії, модераторка події, зазначила, що громадський сектор завдяки своїй експертності та можливостям долучається до державних і міжнародних ініціатив, щоб просувати питання відповідальності за злочини проти культурної спадщини. Вона також наголосила: «У громадянського суспільства є чіткий запит на справедливість і на справедливе покарання тих, хто руйнує нашу культурну спадщину, нищить нашу ідентичність і знищує наших людей».
Висновок
Учасники обговорення зійшлися на тому, що протидія когнітивній війні потребує системної відповіді. Йдеться не лише про документування злочинів проти культурної спадщини, а й про створення правових механізмів, які дозволять розглядати ці злочини як частину ширшої політики знищення української нації.
Україна має поєднати зусилля державних інституцій, правоохоронних органів, парламенту, громадського сектору та міжнародних партнерів, щоб сформувати ефективну відповідь на використання культури як зброї у когнітивній війні.