Геноцид має бути названий і покараний саме як геноцид — з урахуванням усього спектра способів знищення нації, зокрема атак на культуру, мову, освіту та інституції. Справедливість вимагає відповідальності не лише для безпосередніх виконавців, а й для тих, хто ухвалює рішення та формує політику знищення.
Команда Товариства Рафаеля Лемкіна підготувала роз’яснення, чому зміни до Кримінального кодексу України є необхідними для належного переслідування Росії за злочин геноциду в Україні.
1) Про що йдеться, коли ми говоримо про «зміни до Кримінального кодексу»?
Йдеться про оновлення визначення злочину геноциду в Кримінальному кодексі України, яке б відповідало дійсним практикам, які використовує РФ для знищення української нації, і дозволяло кримінально переслідувати ці дії саме як геноцид, а як «суміжні» злочини.
2) Чому ця тема стала нагальною саме зараз?
Російська війна проти України має очевидний геноцидний характер, однак міжнародні механізми реагування та покарання працюють повільно – зокрема і через брак політичної волі міжнародної спільноти.
Власне тому неможливо застосувати ефективно ті ж механізми ні для негайного покарання злочинців, ні для відшкодування потерпілим.
3) У чому проблема нинішнього підходу до геноциду в праві?
У практиці міжнародного права (так само як і в більшості національних правових системах) геноцид часто звужується до фізичного знищення, насамперед убивства групи, що власне і створює простір для маніпуляцій і підміни понять, коли геноцидні дії кваліфікують як воєнні злочини або злочини проти людяності.
4) Чому «геноцид» — це більше, ніж масові вбивства?
Рафаель Лемкін розумів геноцид як комплексну державну політику знищення національних груп як таких, що здійснюється і «прямими», і «непрямими» методами: через переслідування мови й культури, ліквідацію еліт та інституцій, насильницьке вилучення дітей, дегуманізацію, нав’язування меншовартості.
Лемкін, досліджуючи совєцький геноцид в Україні, підкреслював: фізично знищити сорок мільйонів людей неможливо, але народ однаково зникне, якщо стерти ідентичність тих, що вижили навіть після голоду й репресій.
5) Чому світ не закріпив повне визначення геноциду, яке запропонував Рафаель Лемкін?
У процесі ухвалення Конвенції 1948 року поняття геноциду було звужене переважно до фізичного знищення. Тодішні учасники переговорного процесу декларували, що «непрямі» методи (зокрема знищення культури) буде додано до тексту Конвенції пізніше, але цього не сталося. Як результат – політичні рішення, ухвалені під час формування Конвенції 1948 року, створили прогалину, якою сьогодні користуються авторитарні режими.
6) Яку роль відіграє Декларація Верховної Ради України «Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні»?
Декларація Верховної Ради, ухвалена у квітні 2022 року, визнала дії Збройних сил і військово-політичного керівництва РФ геноцидом українського народу та описала систему «прямих» і «непрямих» методів знищення. Вона також підкреслила історичний і культурний контекст агресії та практики стирання ідентичності на окупованих територіях (мова, книги, освіта, ідеологія).
Логіка Декларації фактично повертає до первісного розуміння геноциду як системної політики знищення нації, закладеного Рафаелем Лемкіним.
7) Що саме мають змінити запропоновані поправки?
Зміни мають:
- узгодити правові інструменти з державним визнанням геноцидного характеру російських дій;
- дозволити переслідувати геноцид як цілісну систему актів, а не лише окремі епізоди;
- забезпечити можливість притягнення до відповідальності не тільки безпосередніх виконавців, а й тих, хто формує політику знищення.
8) Чому без змін відповідальність часто зводиться до «рядових виконавців»?
Тому що в чинних правових межах простіше доводити окремі злочини в межах конкретних епізодів, ніж цілісну політику знищення групи як такої. Це призводить до ситуації, коли фокус покарання зміщується вниз по ланцюгу, а політичне й військове керівництво держави-агресора залишається поза повною рамкою відповідальності.
9) Як тут пов’язані злочини проти культури та доказ геноцидного наміру?
Знищення мови, культури, освіти, інституцій і пам’яті — це не «другорядний» фронт. У логіці лемкінівського підходу та в сучасних дискусіях міжнародного права атаки на культуру можуть свідчити про намір знищити групу повністю або частково — саме через руйнування її ідентичності.
10) Чому це важливо не лише для України, а й для міжнародної безпеки?
Тому що точна правова кваліфікація — це не формальність. Вона визначає:
- кого і за що можна притягнути до відповідальності;
- яку рамку матиме майбутнє правосуддя;
- чи здатне право запобігати повторенню злочину.
Якщо не карати за злочин, то його точно повторюватимуть у майбутньому. Геноцид — не виняток.
Додаткові матеріали про зміни до Кримінального кодексу України: