5 липня 2026 року в Гаазі голова правління Товариства Рафаеля Лемкіна, адвокат і військовослужбовець Збройних сил України Віталій Титич виступив під час тематичної дискусії «Воєнні злочини, злочини проти людяності та злочини геноциду, вчинені Російською Федерацією».
Захід відбувся у межах треку Парламентської групи підтримки України — спеціального формату Парламентської асамблеї Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), покликаного об’єднати практичні та політичні зусилля міжнародної спільноти на підтримку України.
У своїй промові Віталій порушив питання системних злочинів Російської Федерації проти української культури, мови, пам’яті та ідентичності. Він наголосив на необхідності ширшого правового осмислення таких дій як складових геноцидальної політики та закликав міжнародну спільноту до структурованої дискусії про криміналізацію злочинів, спрямованих на стирання національної ідентичності.
Публікуємо повний текст промови.
Вельмишановні пані та панове,
Мене звати Віталій Титич, і я представляю українську громадську організацію – Товариство Рафаеля Лемкіна. Для мене велика честь звернутися до вас із питанням, яке викликає глибоке занепокоєння – питанням, що загрожує не лише культурній спадщині України, а й самим засадам міжнародного права та спільним цінностям, які ми зібралися тут захищати.
Коли ми прагнемо досягти справедливості за злочини, вчинені Російською Федерацією проти України, ми звертаємося до звичних категорій міжнародного кримінального права: воєнних злочинів, злочинів проти людяності, злочину агресії та геноциду. Проте виникає важливе питання: чи здатні ці категорії повною мірою передати справжню природу того, що відбувається?
Адже ми є свідками не лише фізичного насильства щодо людей. Ми спостерігаємо систематичну атаку на саму українську ідентичність: знищуються музеї та архіви, руйнуються об’єкти культурної спадщини, розкрадаються культурні цінності, переписуються освітні програми, українська мова витісняється з публічного простору, а дітей змушують приймати чужу історію та чужу політичну лояльність.
Моя відповідь полягає в тому, що сьогодні ми не маємо належного правового інструменту для опису й оцінки таких дій. Як представник українського суспільства, разом зі своїми колегами я розглядаю ці акти не як окремі злочини, а як елементи єдиної геноцидальної політики – свідомої спроби забезпечити, щоб Україна як нація припинила своє існування.
Рафаель Лемкін – людина, яка подарувала світові саме поняття «геноцид», – розумів цей злочин не лише як фізичне знищення людей, а як руйнування основ існування групи: її культури, мови, інституцій та колективної пам’яті. Саме таке ширше розуміння було відображене в Резолюції Генеральної Асамблеї ООН 96(I) 1946 року, перш ніж поняття культурного геноциду було виключене з тексту Конвенції про геноцид 1948 року. Сьогодні ми живемо з наслідками цього рішення – і маємо повне право поставити питання, чи не настав час його переосмислити.
Решту свого виступу я хотів би присвятити тому, чому це питання стосується не лише правосуддя, а й безпеки – і того миру, який ми прагнемо побудувати.
Почнімо з логіки запобігання. Стримування працює з намірами, зі стратегією, а не лише з окремими наслідками. Якщо право бачить лише розрізнені воєнні злочини, воно карає окремі епізоди, але не здатне дати відповідь на кампанію, що стоїть за ними. У момент, коли ми визнаємо скоординований намір стерти цілий народ як носія окремої ідентичності, ми вже не просто фіксуємо завдану шкоду – ми називаємо загрозу безпеці. А стримувати можна лише ту загрозу, яка отримала своє визначення.
Це повністю відповідає самій логіці ОБСЄ. Концепція всеохопної безпеки ґрунтується на розумінні того, що людський вимір є невіддільною складовою безпеки як такої.
Це також має вирішальне значення для досягнення тривалого миру, адже стирання ідентичності навмисно проєктується так, щоб пережити саму війну. Територію можна звільнити. Але неможливо легко повернути покоління дітей, яких депортували та перевиховали. Неможливо швидко відновити мову, витіснену з суспільного життя. Мир, який залишає таку стратегію неназваною та неотримавшою належної відповіді, є не врегулюванням, а лише паузою – паузою, яка винагороджує сам метод і сигналізує наступному агресору, що політика стирання ідентичності є дешевим інструментом із низькою ціною відповідальності.
І тут постає глибше стратегічне питання. Стійкий мир усуває стимули, які породили війну. Поки знищення ідентичності залишається поза межами належної відповідальності, воно залишається раціональним та відносно дешевим інструментом – як для нинішнього агресора, так і для тих, хто уважно спостерігає за тим, що міжнародна спільнота готова толерувати. Визнання цієї проблеми – це не лише покарання за минуле. Це інструмент запобігання майбутнім злочинам.
Тому дозвольте чітко сформулювати наш заклик. Ми не пропонуємо одним розчерком пера створити новий міжнародний злочин. І ми не просимо присутніх у цій залі прокурорів робити будь-які передчасні висновки – ми повністю поважаємо їхню незалежність. Ми закликаємо міжнародну спільноту розпочати серйозну та структуровану дискусію про те, яким чином знищення ідентичності має враховуватися у доказуванні, у запобіганні та, з часом, у правовій доктрині.
Ми усвідомлюємо, що зміни до міжнародного права є тривалим процесом, який залежить від політичної волі держав. Але сама готовність розпочати цей процес уже є надзвичайно важливим кроком – кроком, який дозволить перейти від академічних дискусій про геноцид до розгляду конкретних випадків його вчинення тут, в Україні.
Кілька тижнів тому у Верховній Раді України було зареєстровано законодавчу ініціативу, спрямовану на відновлення елементів ширшого розуміння геноциду, відображеного в Резолюції Генеральної Асамблеї ООН 1946 року. У такий спосіб Україна прагне не лише досягти справедливості для себе, а й зробити внесок у подальший розвиток міжнародного права та взяти на себе лідерську роль у просуванні відповідних змін.
Адже запобігання геноциду та побудова миру, здатного витримати випробування часом, – це не лише завдання України. Це спільна відповідальність усіх держав, які прагнуть, щоб безпека в нашому регіоні мала реальний зміст.
На завершення хочу сказати: воєнні злочини пояснюють нам, що сталося. Геноцид пояснює, чому це сталося. І якщо міжнародне право здатне визнавати знищення людей, але не здатне належним чином охопити знищення тієї ідентичності, яка робить їх народом, тоді наше розуміння геноциду залишається неповним.
Дякую за увагу.