Удар по Києво-Печерській лаврі в ніч із 14 на 15 червня 2026 року став поштовхом до того, щоб у Верховній Раді з’явилися аж два законопроєкти, які пропонують внести зміни до Кримінального кодексу України, а саме до статті про геноцид, доповнивши її складовою руйнування та знищення культури. Йдеться про законопроєкти № 15331 від 15.06.2026 та № 15331-1 від 17.06.2026 — альтернативний.

Таке рішення загалом є нагальним і позитивним кроком для України, але водночас у тому вигляді, у якому ми нині його бачимо, може потенційно спричинити ризики та втрати. І питання полягає не в тому, чи потрібна Україні концепція культурного геноциду, а в тому, якою саме вона буде. Від цього залежить, чи стане нова норма внеском у розвиток міжнародного права, чи залишиться лише політичною реакцією на російську агресію.

Правова експертка та аналітикиня Товариства Рафаеля Лемкіна Дарина Підгорна підготувала аналіз обох законодавчих ініціатив.

Ідея сама по собі не нова, а просто гарно забута. Юрист Рафаель Лемкін, який у роки Другої світової війни і запропонував саме слово «геноцид», від початку вкладав у нього ширший зміст, ніж той, який зрештою був відображений у Конвенції. Для нього геноцид означав знищення всього, що робить народ народом, – його мови, культури, релігії, історичної памʼяті. Однак його ідеї не знайшли підтримки міжнародної спільноти – не в останню чергу через спротив держав, чия власна політика щодо інших народів цілком підпадала б під таке визначення і яким було не вигідно, щоб їм звʼязували руки. У результаті положення, які стосувалися культурного виміру геноциду, були вилучені з остаточного тексту, залишивши лише окремі елементи, зокрема заборону насильницького переміщення дітей з однієї групи до іншої.

Саме до цієї інтелектуальної та правової спадщини Лемкіна звернулася українська громадська ініціатива – Товариство Рафаеля Лемкіна, створене у 2024 році. Одним із напрямів його діяльності стало дослідження можливостей нормативного осмислення поняття культурного геноциду та його адаптації до сучасного українського контексту. У межах цієї роботи група юристів, науковців та дієвців культури на початку 2026 року підготувала концепцію та текст законодавчих змін, спрямованих на запровадження поняття культурного геноциду в українське законодавство.

Важливо наголосити, що першоджерелом цієї законодавчої ініціативи була не Верховна Рада України. Розроблений Товариством проєкт був запропонований Комітету Верховної Ради з питань гуманітарної та інформаційної політики, який підтримав саму ідею та погодився виступити майданчиком для її подальшого законодавчого оформлення. 

Саме в результаті цієї співпраці напрацьована концепція дійшла до парламенту. Щоправда, дорогою вона роздвоїлася: на її основі у Верховній Раді несподівано зʼявився не один, а цілих два законопроєкти – основний і альтернативний до нього. Тож тепер головне питання полягає у тому не чому варто втілити ідею культурного геноциду в українське право – а яким чином це зробити найкраще? А отже, варто детально розібрати обидва проєкти – їхні сильні й слабкі сторони.

Що в проєктах спільного, чим вони різняться і чого це варте

Обидва проєкти пропонують внести зміни до статті 442 (“Геноцид”), додавши до неї пункт про знищення та руйнування культурної спадщини у різний спосіб, як засобу знищення захищеної групи. У пояснювальних записках, автори артикулюють необхідність такої зміни саме через наслідки політики РФ щодо української культури у межах цієї війни. На цьому спільне, по суті, закінчується. 

Відмінностей між проєктами вистачає, але більш центровими є дві. 

Перша полягає у тому, наскільки широко кожен проєкт описує культурне знищення. Обидва проєкти наполягають на тому що руйнування, знищення обʼєктів культурної спадщини, привласнення культури, історії, переписування памʼяті є безумовним злочином геноциду. Водночас законопроєкт 15331 більш детально та глибинно розглядає злочини проти культури як ієрархізовану систему, підкріпленою правовими та нормативними актами, риторикою перших лиць держави, відповідними політиками, у другому проєкті такої логіки пояснення немає. З іншого боку законопроєкт 15331-1 додатково говорить про переслідування дієвців культури, науки, освіти, медіа та релігії, та про навʼязування “вищості” чужої культури, як ще одних складових культурного геноциду. Однак тут варто зауважити, що ці склади, автори проєкту чітко привʼязують до окупованих територій, (не)свідомо звужуючи дію закону.

Друга відмінність полягає у тому, що додатково до зміни статті 442 у проєкті №15331-1 також пропонують внести зміни до статті 298 Кримінального кодексу, криміналізувавши відповідальність за те, що музейні цінності вчасно не вивезли із зони бойових дій, через що ті були втрачені або потрапили до рук ворога. Сама ідея напрошувалася давно і виглядає своєчасною, однак і до неї є свої питання та зауваги – все таки під удар можуть потрапити наші музейники, яких потенційно можна буде карати не за злий умисел, а за те, що людина об’єктивно не могла врятувати все, – й ефект вийде зворотний: музейники боятимуться брати на себе будь-яку відповідальність. Що важливіше, окремі питання викликає й юридична техніка запропонованого складу злочину. За своїми ознаками йдеться не про умисне посягання на громадський порядок чи моральність, а радше про неналежне виконання службових обов’язків, яке спричинило тяжкі наслідки для культурної спадщини. У такому разі більш логічним видається розгляд цього діяння крізь призму службових кримінальних правопорушень, зокрема статті 367 Кримінального кодексу України про службову недбалість, яку за потреби можна було б доповнити спеціальною кваліфікуючою ознакою щодо об’єктів культурної спадщини.

До того ж ця норма кардинально відрізняється за предметом регулювання та змістом від теми геноциду, що її варто було б винести в окремий законопроєкт і обґрунтувати куди ретельніше – а заразом запропонувати й зміни до самого порядку евакуації цінностей та до того, як музеї й Міністерство культури мають узгоджувати такі рішення між собою. У нинішньому вигляді ця норма радше “мертвий причіп” до геноциду, ніж продумана як окремий механізм.

Власне ці відмінності і стають певною мірою слабкими місцями обох законопроєктів, поряд з декількома іншими.

Щодо законопроєкту 15331 (від Комітету інформаційної та гуманітарної політики Верховної Ради України)

По-перше, цей проєкт передусім зосереджений на якісному опрацюванні та трактуванні злочину культурного геноциду. Його мета очевидна: не лише зафіксувати новий склад злочину в національному праві, а й запропонувати свій внесок у міжнародно-правову дискусію.

Сила цього проєкту в тому, що він визнає знищення культури як геноцид не саме по собі, а тоді, коли воно є способом (або підготовкою) до знищення групи. Тобто культура тут не окрема ціль, а інструмент більшого злочину. Іншими словами, під дію закону потрапляють ті діяння, які свідомо спрямовані на знищення групи як такої, повністю або частково, що утримує норму в межах загальноприйнятого у світі розуміння цього злочину. А це, своєю чергою, у майбутньому знизить ризик закиду від міжнародних партнерів, що Україна в односторонньому порядку “винайшла” культурний геноцид усупереч Конвенції 1948 року.

До того ж окремої уваги заслуговує сама пояснювальна записка – своєю деталізацією та конкретним описом тих систем дій, які, за задумом авторів, можуть становити геноцид. Така записка має цінність сама собою, незалежно від долі закону, та вносить “нові яскраві фарби” до дискусій щодо вдосконалення розуміння та кваліфікації злочину геноциду.

Водночас, як вже було згадано, у цьому законопроєкті є невелика вада, яку цілком можна виправити на етапі розгляду та правок у комітетах ВРУ – це відсутність факту переслідування дієвців культури, освіти, медіа та релігії як ще одного доказу реалізації злочину культурного геноциду. Хоча подібна теоретизація та спроби аргументації були – як у Лемкіна, так і під час розгляду справ у Трибуналі по колишній Югославії (Тадич, Блашкич, Кордич).

Щодо законопроєкту 15331-1 (від партії “Європейська солідарність”)

Перевагою цього проєкту є вже названі додаткові фактори до визначення геноциду – це переслідування дієвців культури та навʼязування вищості однієї культури над іншою. Водночас цей проєкт має суттєвий список недоліків, зокрема таких, які впливатимуть безпосередньо на процес переслідування та покарання. 

Перед тим також варто зазначити, що цей проєкт помітно більш політичний за характером – і за тоном пояснювальної записки, і за тим, що супроводжується окремою постановою, зареєстрованою цією ж групою авторів під №15338 від 17.06.2026, з вимогою засудити політику культурного геноциду Росії. Звернення містить чимало правильних і потрібних закликів – від призупинення членства Росії в ЮНЕСКО до реституції вивезених цінностей. Але місцями його текст зісковзує в емоційну риторику, чого тільки варті формулювання на кшталт того, що Путін “назавжди зафіксував свій статус одного з найжорстокіших руйнівників української культури”, або згадка про “культурний код музейних колекцій” (що це?). Для політичної заяви це припустимо, але як інструмент міжнародного впливу така мова радше послаблює, бо її легко відмахнути як пропаганду, а не як правову позицію. Та й сам законопроєкт не посилює її. 

Що стосується самого змісту законопроєкту, то недоліків декілька: 

1. Наявність контекстуальної та територіальної привʼязки. Проблема не в тому, що проєкт згадує окуповані території, а в тому, як він це робить – відповідно до тексту проєкту переслідування дієвців культури, освіти, медіа, релігії буде вважатися геноцидом, лише якщо вчиняється на ТОТ. Цю привʼязку до окупованих територій автори законопроєкту просто проголошують, але ніяк не захищають, – хоча варто було б пояснити таку логіку, бо обмеження геноциду географією суперечить самій природі цього злочину: геноцид не перестає бути геноцидом за межами окупації.

Тож виходить дивне: переслідування українського митця на окупованій території – злочин, а точнісінько таке саме діяння поза нею – формально вже ніби й ні. Ціла категорія однакових дій випаде з майбутнього закону лише через те, де вони сталися. 

До того ж так норма з універсальної стає ситуативною: фільтр “на ТОТ” плюс згадка про “вищість іншої групи” (фактично копі-паст ідеї “триєдиного народу”) роблять її схожою на ідею, написану під один конкретний конфлікт і одного конкретного виконавця. Це звужує та знецінює універсальність самого злочину геноциду й перетворює текст проєкту радше на політичну позицію, ніж на правову, – а таку позицію надалі буде набагато легше заперечити й відкинути не лише в Україні, а й, що важливіше, на міжнародній арені, де партнери (і не тільки вони) зможуть аргументувати, що Україна криміналізує не геноцид як такий, а конкретного ворога.

2. Обґрунтування не збігається з власним текстом. Це, мабуть, найглибша вада другого проєкту, і помітна вона не одразу. Пояснювальна записка в кількох місцях говорить про створення окремого злочину – “культурного геноциду” як самостійного складу. Але сам текст проєкту жодного окремого злочину не створює: він лише додає новий спосіб вчинення до вже наявної статті про геноцид. Тобто записка обстоює одне, а норма робить інше. Виходить, що автори самі не визначилися з головним питанням – чи культура для них це спосіб вчинення геноциду, чи окремий злочин. А це не дрібниця: саме від цієї відповіді залежить уся конструкція. Для юристів, які оцінюватимуть проєкт, така суперечність – тривожний сигнал, бо незрозуміло, що саме закон має на меті, і що загалом він пропонує.

До цього додається ще одне: записка не пояснює, чому два її нові елементи взагалі належать до геноциду. Про “навʼязування культурної вищості” (а це фактично про русифікацію та ідею “триєдиного народу”) вона згадує лише описово, але ніде не показує, як саме ця ідея вищості повʼязана з наміром знищити народ, – адже сама по собі вона може й не мати такого наміру. 

3. Дві відмінні ідеї в одному пакеті. Власне як вже було згадано – цей проєкт містить у собі пропозиції одразу до двох норм, які за своєю суттю та змістом є кардинально різними: з одного боку йдеться про розширення змісту злочину геноциду, одного з найтяжчих злочинів міжнародного права, а з іншого – про встановлення відповідальності за неналежне виконання обов’язків щодо евакуації музейних цінностей, що за своєю суттю наближається до питань службової недбалості.

Безумовно обидва питання заслуговують на увагу та належне обговорення. Але в цьому конкретному випадку їх все таки варто розділити у два проєкти – адже їх поєднання в одному пакеті, з одного боку створює враження “звичайності” злочину геноциду, адже ідейно його привʼязали до ординарного злочину, з іншого – ще й ускладнює загальне сприйняття та оцінку законопроєкту по суті, адже дискусія щодо однієї частини неминуче впливатиме на сприйняття іншої, та й можливі зауваження до однієї частини проєкту можуть сповільнити просування іншої, навіть якщо вона сама по собі не викликатиме заперечень.

І наостанок, варто враховувати й процедурний аспект. Законопроєкт №15331-1 зареєстрований як альтернативний до №15331, а отже Верховна Рада зможе обрати за основу лише один із них. За таких умов конкуренція між проєктами може не лише сприяти вдосконаленню законодавчої ініціативи, а й уповільнити сам процес її ухвалення.

Додатковим фактором є те, що проєкти подані різними політичними силами. У таких ситуаціях завжди існує ризик, що дискусія зміститься з оцінки змісту та якості запропонованих норм на питання політичного авторства та суперництва.

Чи допоможе це реально переслідувати винних в Україні

Тут варто бути чесними. Сам по собі новий пункт у законі – це не чарівна паличка. Він не означає, що завтра почнуться вироки за культурний геноцид.

Що він справді дає то це правильну рамку. Зараз слідчий, який документує знищення українського музею чи церкви, мусить “перекладати” це на мову фізичного насильства, доводити складними обхідними шляхами, що за знищенням будівлі стояв намір знищити групу. Новий закон робить цей звʼязок прямим: знищення культури визнається одним зі способів геноциду. Це полегшує роботу слідчих, дає чітку основу для збору доказів і для майбутніх вироків – зокрема заочних, проти російського керівництва.

Але працюватиме це лише за двох умов: (1) текст має бути чітким, та (2) за законом має стояти реальна спроможність: навчені слідчі, прокурори, експерти-культурологи, які вміють доводити такі справи. Закон без цієї спроможності залишиться красивою декларацією.

А як щодо можливих наслідків на міжнародній арені?

Реальна сила цього закону – не стільки всередині України, скільки на міжнародній арені. Україна зараз веде боротьбу не лише за території, а й за те, якими словами світ буде змальовувати цю війну. І визнання культурного знищення частиною геноциду може стати прекрасним дієвим інструментом у цій боротьбі хоча б з трьох сторін.

По-перше, це сигнал. Коли держава у власному законі прямо називає знищення культури геноцидом, вона задає тон міжнародній розмові й робить тему легітимною. Звісно, лише за умови, що поняття представлене в законодавстві якісно й доцільно, підкріплене доброю доказовою базою та послідовною, чітко сформованою позицією – і зовнішньою, і внутрішньою.

По-друге, це внесок у розвиток самої доктрини та практики міжнародного права. Світ десятиліттями обходив тему культурного геноциду стороною. Україна, яка переживає це просто зараз, “у прямому етері”, має унікальну можливість, щоб повернути цю тему в міжнародний обіг. Добре сформульований український закон може стати не лише інструментом національного правосуддя, а й аргументом у міжнародних судах, орієнтиром для інших держав та підставою для подальших наукових і дипломатичних дискусій.

Важливо й те, що міжнародне право поступово приділяє дедалі більше уваги культурному виміру конфліктів. У рішеннях міжнародних судів та документах міжнародних організацій – зокрема Міжнародний суд ООН, Європейський суд з прав людини, та окремих політичних інституцій, зокрема Рада Європи – уже неодноразово визнавалося, що посягання на освіту, культуру, релігію та історичну пам’ять становлять самостійне порушення міжнародного права. Хоча це ще не означає міжнародного визнання культурного геноциду як окремої правової категорії, сама тенденція свідчить про поступове розширення розуміння того, яким чином можуть відбуватися процеси знищення або асиміляції людських спільнот.

По-третє, Україна не є першою державою у світі, яка піднімала та вивчала питання “культурного геноциду”. За останні десятиліття навколо цієї концепції сформувався помітний масив досліджень, правових дискусій та політичних практик, на які Україна може спиратися.

Крім звичних теоретичних напрацювань в академії, найбільш помітними є спроби практичного застосування концепції “культурного геноциду” у Канаді та під час роботи Міжнародного кримінального трибуналу по колишній Югославії. 

У першому випадку – Канадійська Комісія правди і примирення у 2015 році у своєму фінальному звіті охарактеризувала систему шкіл-інтернатів для дітей корінних народів як форму культурного геноциду. Підставою для такого висновку стала багаторічна політика примусової асиміляції, спрямована на позбавлення дітей їхньої мови, культури, традицій та колективної ідентичності.

У другому – попри те, що Трибунал так і не визнав культурний геноцид окремим злочином, у низці справ він розглядав знищення культурних та релігійних об’єктів як важливий доказ наміру знищити певну групу, зокрема, у справах Тадича, Блашкича та Кордича.

Українська дискусія про культурний геноцид не виникає на порожньому місці. Вона продовжує ширшу міжнародну розмову, яка триває вже не одне десятиліття 

І саме тому від того, в якому вигляді Україна зрештою ухвалить зміни до законодавства про геноцид, залежить значно більше, ніж може здатися на перший погляд.

Україна має унікальну можливість не лише зафіксувати власний досвід війни, а й запропонувати новий правовий інструмент для його осмислення. Але для цього закон має описувати не Росію, а явище, не конкретний конфлікт, а загальний механізм знищення групи через руйнування її культурних основ. Адже сила правової норми вимірюється не тим, наскільки точно вона описує сьогодення, а тим, наскільки переконливо вона залишається актуальною після того, як сьогодення стане історією.

Оновлення:

30.06.2026 року Комітет гуманітарної та інформаційної політики Верховної Ради України повідомив про те, що вирішив підтримати та рекомендувати ухвалити за основу та в цілому проєкт Постанови (реєстр. №15338) та підтримати законопроєкт про внесення змін до Кримінального кодексу України до статті 442 “Геноцид” №15331 та відхилити альтернативний №15331-1, зауваживши до того, що останній частково може бути врахований під час підготовки фінального драфту закону про культурний геноцид.