Товариство Рафаеля Лемкіна за підтримки Європейського фонду за демократію та Коаліція дієвців культури провели панельну дискусію високого рівня в межах Lviv Media Forum 2026, присвячену тому, як атаки на культуру функціонують як частина геноцидного насильства, а також тому, як журналісти можуть краще документувати, пояснювати та викривати ці процеси.
Панельна дискусія «Культура як ціль і знаряддя геноциду: як медіа можуть вловити момент» відбулася у п’ятницю, 15 травня, у межах напряму Frankly Spoken на LMF. Захід організували за підтримки INDEX: Інститут документування і взаємодії та програми «Партнерство за сильну Україну» (PRFU).
У дискусії взяли участь експерти у сферах культурної спадщини, міжнародного права, притягнення до відповідальності та журналістики:
- Фіона Ґрінленд, професорка соціології та директорка Cultural Resilience Informatics and Analysis Lab в Університеті Вірджинії;
- Алекс Презанті, баристер Artemis Chambers у Лондоні та юридичний радник із розслідувань і підготовки справ у PRFU;
- Дарина Підгорна, правова експертка й аналітикиня Товариства Рафаеля Лемкіна;
- а також модераторка Тетяна Пушнова, журналістка, медіаменеджерка та комунікаційна радниця культурних проєктів.
Відкриваючи дискусію, Тетяна Пушнова окреслила центральний виклик: розрив між тим, що суспільства розпізнають як геноцидне знищення, і тим, що міжнародне право наразі здатне довести. Вона нагадала первинне розуміння геноциду Рафаелем Лемкіним — не лише як масового вбивства, а як систематичного знищення культури, інституцій, мови, пам’яті та способу життя групи.
«Розрив між тим, що ми відчуваємо як правду, і тим, що право дозволяє нам довести, — саме про це ми сьогодні говоримо», — сказала Тетяна Пушнова. «Лемкін розумів, що геноцид може починатися зі знищення культури — з мови, інституцій, церков, шкіл, пам’яті та структур, які дозволяють народові вижити як народові».
Учасники дискусії наголосили, що війну Росії проти України не можна розуміти лише крізь призму територіального завоювання чи фізичного руйнування. Атаки на музеї, архіви, пам’ятники, школи, мову, релігійні інституції, реєстри майна та освіту дітей є частиною ширшої системи, спрямованої на стирання української ідентичності та заміну її російськими наративами.
«Росія прагне знищити Україну як соціальну спільноту, і один зі способів, у який вона це робить, — знищення культурного ядра», — сказала Фіона Ґрінленд. «Медіа мають вийти за межі підрахунку пошкоджених об’єктів і розповідати комплексніші історії про стирання культури — історії, які пов’язують історичні об’єкти, закони, дітей, громади та майбутнє суспільство, яке Росія намагається сконструювати».
Ґрінленд наголосила на важливості документування не лише обстрілів і пограбувань, а й законодавчих та бюрократичних механізмів, які Російська Федерація застосовує на окупованих територіях. Вона вказала на примусове переміщення та перереєстрацію культурних цінностей, нав’язування російської мови й «традиційних цінностей», а також використання музеїв і шкіл для нормалізації окупації та переформатування ідентичності.
Алекс Презанті розповів про обмеження й можливості чинної правової рамки. Хоча міжнародне право наразі не визнає «культурний геноцид» окремим злочином за Конвенцією про геноцид, він пояснив, що знищення культури все одно може мати значення для справ про воєнні злочини, злочини проти людяності та геноцид — особливо тоді, коли воно допомагає довести намір, психологічну шкоду, переслідування або підбурювання.
«Право в його нинішньому вигляді обмежене, але воно не є безпорадним», — сказав Алекс Презанті. «Знищення культури може допомогти довести геноцидний намір, серйозну психічну шкоду, завдану українцям, а також ширшу кампанію зі знищення України як окремої національної та культурної ідентичності. Україна може очолити світову зміну в тому, як ми розуміємо геноцид, стирання культури та відповідальність».
Дарина Підгорна пов’язала дискусію безпосередньо зі спадщиною Лемкіна, наголосивши, що його первинна концепція геноциду включала знищення соціального й культурного життя. Вона зазначила, що, хоча культурний геноцид було вилучено з остаточного тексту Конвенції про геноцид 1948 року, Україна нині має як правову, так і моральну відповідальність просувати цю глобальну дискусію вперед.
«Якщо ми не зрозуміємо знищення культури політично і юридично, буде майже неможливо переконати наших партнерів у тому, що міжнародне право має змінитися», — сказала Дарина Підгорна. «Україна повинна документувати ці злочини не лише як окремі акти руйнування, а як частину системи, що використовує культуру як інструмент агресії, окупації та трансформації ідентичності».
Панельна дискусія також підкреслила критично важливу роль медіа. Спікери закликали журналістів не зводити знищення культури до ізольованих інцидентів чи простого підрахунку пошкоджень. Натомість вони закликали медіа простежувати закономірності, відстежувати правові та бюрократичні зміни, розслідувати освіту й пропаганду, спрямовані на дітей, а також показувати, як культурна політика формує повсякденне життя в умовах окупації.
Ключові висновки:
- Правова прогалина зберігається. Чинне міжнародне право щодо геноциду, зокрема Конвенція ООН про запобігання злочину геноциду та покарання за нього 1948 року, прямо не визнає знищення культури геноцидом. Учасники дискусії зазначили, що ця прогалина відображає політичні рішення, ухвалені попри ширше розуміння геноциду Рафаелем Лемкіним як знищення культури, інституцій і способу життя групи.
- Атаки Росії на українську культуру є системними. Спікери представили докази того, що Росія цілеспрямовано атакує українську культуру як частину ширших зусиль зі знищення України як соціальної спільноти. Це включає переміщення культурних цінностей, нав’язування російської мови та «культурних цінностей», масове вивезення артефактів, пропаганду та перевиховання дітей на окупованих територіях.
- Знищення культури все одно може посилювати правові справи. Хоча «культурний геноцид» не визначений у міжнародному праві, експерти наголосили, що знищення культури може зміцнювати справи, пов’язані з геноцидним наміром, примусовим переміщенням дітей, завданням серйозної психічної шкоди, переслідуванням і підбурюванням до геноциду.
- Наративи можуть сприяти правовим змінам. Учасники дискусії наголосили, що право розвивається разом із суспільним розумінням. Журналісти, дослідники, письменники та діячі культури відіграють критично важливу роль у документуванні культурного стирання, розповіданні історій, у центрі яких — людина, та демонстрації того, як війна Росії спрямована проти самої української ідентичності.
- Україна може змінити глобальну дискусію. Системне націлювання на українську культуру створює можливість переглянути те, як міжнародне право розуміє геноцид. Послідовне документування та адвокація можуть допомогти змінити сприйняття культури — не лише як традиції, а як основи соціального життя та ідентичності нації.
Фото – Настя Телікова
Переглянути повний відеозапис панельної дискусії можна тут.