16 квітня 2026 року Товариство Рафаеля Лемкіна разом з партнерами провело міжнародну онлайн-конференцію «Російська модель руйнування культурної спадщини під час війни на прикладі Маріуполя».
Однією з доповідачок конференції була юристка та аналітикиня Товариства Дарина Підгорна, яка представила правові інструменти захисту культурної спадщини України. У своїй презентації вона наголосила, що щоденні руйнування української культурної спадщини потребують не лише фіксації, а й належного правового реагування. Нижче публікуємо текст, підготовлений на основі її виступу.
У квітні 2022 року Маріупольський краєзнавчий музей втратив значну частину своєї колекції внаслідок російської атаки. Те, що не було знищено фізично, згодом зазнало іншої форми руйнування — інституційної. Музей відновив роботу вже під контролем окупаційної адміністрації, його штат замінили, а саму установу, яка понад століття була носієм української ідентичності, перетворили на інструмент просування наративу про нібито «споконвічну приналежність» Маріуполя до «русского мира».
Маріупольський краєзнавчий музей не є ані єдиним, ані винятковим випадком. Водночас саме цей випадок є особливо показовим, оскільки в ньому концентрується весь спектр дій, які Російська Федерація системно застосовує щодо культурної спадщини на тимчасово окупованих територіях України. Йдеться не лише про супутні втрати війни. У цьому разі культура є одночасно і ціллю, і інструментом агресії.
Російська модель знищення та привласнення музейної спадщини
Якщо розглядати ситуацію винятково на прикладі музейної сфери, можна говорити про цілком виразну модель поведінки Росії.
1. Фізичне знищення або пошкодження
Це може бути наслідком бойових дій, як у випадку Маріупольського краєзнавчого музею, музею Григорія Сковороди та багатьох інших об’єктів, або ж наслідком свідомого нехтування і руйнівного «відновлення» під контролем окупаційної адміністрації. Показовим прикладом останнього є так звана реконструкція Ханського палацу в Бахчисараї, наслідки якої мало відрізняються від руйнування.
2. Привласнення культурної спадщини
Щойно Росія встановлює контроль над територією, вона починає включати об’єкти культурної спадщини до власних реєстрів як на рівні окупаційних адміністрацій, так і на рівні федеральних органів.
Цю схему Росія відпрацювала ще після окупації Криму, а восени 2022 року закріпила її вже безпосередньо в чотирьох федеральних конституційних законах про незаконне «прийняття» окупованих частин Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської областей до складу РФ. У цих актах Росія прямо віднесла розташовані там об’єкти культурної спадщини до категорій російської системи охорони, зокрема до об’єктів федерального значення. Отже, йшлося не лише про захоплення території, а й про юридичне привласнення української спадщини: держава-окупант заздалегідь створювала псевдоправову основу для того, щоб розпоряджатися нею як нібито «власною».
Саме такий механізм уможливлює і переміщення та вивезення культурних цінностей — під виглядом «евакуації», «реставрації» чи «збереження». Подібні практики вже були зафіксовані щодо колекцій музею Архипа Куїнджі та Херсонського художнього музею імені Олексія Шовкуненка та багатьох інших. У випадку Маріуполя окупаційні структури публічно демонстрували сюжет про так звану «унікальну евакуацію» музейних предметів, який фактично документував пограбування трьох музеїв міста та вивезення частини їхніх колекцій до Донецька.
3. Заміщення професійного середовища та встановлення інституційного контролю
Росія намагається залучити місцевих працівників культури до добровільної співпраці – але якщо це не спрацьовує, то застосовуються тиск, переслідування та примус до співпраці.
Додатковим інструментом стала запущена у 2025 році програма «Земский работник культуры», спрямована на системне укомплектування культурних установ на окупованих територіях лояльним до Росії персоналом.
4. Використання музеїв як платформ пропаганди
Залишки фондів, музейні будівлі та новостворені експозиції методично використовуються як на майданчики для просування наративів про «возз’єднання», «звільнення» «героїзацію СВО», «ницість політики кієвського режиму чи НАТО» та нібито історичну належність українських територій до Росії. Для окупаційної влади музей за своєю суттю виконує не лише функцію збереження артефактів, а й виступає інструментом системного переписування історії.
Не окремі інциденти, а системна політика культурного знищення
Те, що сталося з Маріупольським краєзнавчим музеєм, важливо розглядати не як низку окремих інцидентів, а як послідовність взаємопов’язаних дій: удар по будівлі, знищення частини фонду, вивезення вцілілих предметів, усунення українського персоналу, перезапуск інституції під окупаційним контролем і подальше використання музею в пропагандистських цілях.
Саме така повторювана модель, яка простежується і в інших містах та регіонах, дає підстави говорити не лише про окремі воєнні злочини, а й про ширшу політику культурного знищення. У концептуальній рамці Рафаеля Лемкіна це можна розглядати як частину процесу, у якому руйнування культури, пам’яті, інституцій і символів є складовою знищення умов існування національної групи.
Маріупольський музей у цій логіці — це елемент доказової картини, який демонструє, що Росія діє не хаотично, а системно: знищує матеріальні носії пам’яті, вилучає артефакти, усуває українських фахівців, заміщує інтерпретацію минулого і таким чином перепрограмовує культурний простір окупованих територій.
Міжнародне право кваліфікує: від воєнних злочинів до переслідування за культурною ознакою
Музеї та інші об’єкти культури користуються спеціальним захистом у міжнародному гуманітарному праві. Гаазька конвенція 1954 року забороняє ворожі дії проти культурних цінностей, їх використання у воєнних цілях, а також вилучення, мародерство і привласнення. Другий протокол до цієї Конвенції 1999 року передбачає індивідуальну кримінальну відповідальність за такі дії.
Римський статут Міжнародного кримінального суду також прямо передбачає відповідальність за умисні напади на культурні установи за умови, що вони не використовувалися у воєнних цілях. Удар по музею, вивезення його фондів, використання приміщень для пропагандистських виставок — кожна з цих дій має окреме правове значення. Але особливо важливо, що разом вони формують задокументовану модель поведінки, а саме наявність такої моделі відкриває можливість говорити не лише про воєнні злочини, а і про злочини проти людяності, зокрема переслідування за культурною ознакою.
Окремої уваги потребує і питання геноциду. У чинному міжнародному праві «культурний геноцид» залишається дискусійною категорією, однак сама логіка, закладена Рафаелем Лемкіним, полягала в тому, що знищення групи починається зі знищення умов її культурного самовідтворення — мови, інституцій, пам’яті, символів. Маріуполь сам по собі не є достатнім доказом спеціального наміру, необхідного для кваліфікації геноциду. Але Маріуполь у поєднанні з іншими задокументованими випадками у Херсоні, Мелітополі, Бердянську та на інших окупованих територіях формує ту системну картину, без якої така кваліфікація неможлива.
Постраждалі — не лише інституції, а й люди, спільноти та культурна пам’ять
У випадках злочинів проти культурної спадщини важливо вийти за межі вузького розуміння шкоди як втрати речей або будівель.
Постраждалим є сам музей як інституція. Але також шкоди зазнали і музейні працівники, які були змушені виїхати, втратили можливість працювати у власній професії та підтримувати інституційну тяглість. І самі маріупольці, які втратили доступ до частини своєї культури, що була невідʼємною частиною їхньої ідентичності. За всім цим стоїть і ширша втрата для української культурної спадщини, яку неможливо ні замінити, ні повернути в первісному вигляді.
Цей ширший підхід має значення не лише для моральної оцінки подій, а й для формування майбутніх репараційних вимог. Йдеться не тільки про компенсацію вартості знищених або викрадених предметів, а й про відшкодування шкоди, завданої людям, спільнотам і їхньому праву на участь у культурному житті.
Документування для суду, пам’яті й відновлення
Документування злочинів проти культурної спадщини має щонайменше три різні цілі, й кожна з них вимагає власної методології та засобів.
- Правозахисна та кримінально-правова: передача матеріалів до національних і міжнародних слідчих органів, прокуратур і судів.
- Меморіальна: збереження пам’яті про період окупації, руйнування та втрати.
- Відновлювальна: формування знання про те, з якими спільнотами, інституціями та наративами Україна працюватиме після деокупації.
Змішування цих цілей без розмежування методів послаблює результат. Натомість паралельна, але методологічно чітка робота дає змогу і зберегти пам’ять, і формувати належну доказову базу, і готуватися до майбутнього відновлення.
Структурні обмеження документування
На сьогодні документування залишається одним з найважливіших інструментів захисту культурної спадщини в умовах війни. Однак воно має серйозні структурні обмеження, які необхідно прямо визнавати.
1. Відсутність фізичного доступу та безпекові ризики
Маріуполь і багато інших уражених об’єктів перебувають під окупацією. Незалежні слідчі, міжнародні спостерігачі та українські інституції часто не мають до них фізичного доступу, що часто унеможливлює системне та повноцінне документування у класичному сенсі.
Окремою проблемою є безпекові моменти повʼязані з роботою документаторів “у полі” – ризик для життя та здоровʼя документаторів нерідко перевищує потенційну цінність зібраних даних, що змушує обирати між безпекою людей і повнотою доказової бази.
Натомість перевага надається дистанційному документуванню – через дані з відкритих джерел, супутникові знімки, свідчення евакуйованих осіб, а також матеріали, отримані захищеними цифровими каналами від людей, які залишаються на місці. Однак і тут є безліч безпекових моментів, які обмежують кількість та якість даних, які можна отримати. Крім того, дані дистанційного моніторингу потребують належної верифікації, що часто є складним, оскільки більшість таких даних – з російських ресурсів та форумів, яким і самі не завжди пишуть правду.
2. Фрагментація та відсутність узгоджених стандартів
Різні актори – державні органи, міжнародні та громадські організації, дослідницькі інституції та волонтерські ініціативи – працюють паралельно, часто не координуючись між собою. Кожен використовує власну методологію, класифікацію та формати зберігання даних, що робить їх фактично несумісними.
Результатом є не лише дублювання зусиль і розпорошення ресурсів, а й неможливість створити єдину, консолідовану та юридично придатну базу даних. Відсутність спільних стандартів документування, зокрема щодо ідентифікації об’єктів, опису збитків і ланцюга зберігання доказів, суттєво обмежує можливості використання зібраної інформації як на національному рівні, так і в міжнародних судових та реституційних процесах.
3. Прогалини в доказовій базі та складнощі з верифікацією
Неповнота, дублювання або недостатня якість зібраних даних суттєво підривають їхню доказову цінність. Прогалини виникають з різних причин: брак доступу до об’єктів, поспішне або непрофесійне документування, відсутність чіткого ланцюга зберігання доказів. Без належної верифікації – незалежного підтвердження джерел, перехресної перевірки даних і дотримання процесуальних стандартів – зібрана інформація втрачає юридичну силу.
Це означає, що навіть великі масиви даних можуть виявитися непридатними для використання в судових чи квазісудових процесах, включно з провадженнями в міжнародних інституціях, де вимоги до доказів є особливо високими.
4. Відсутність відповіді на питання “навіщо документуємо?”
Без чіткого розуміння кінцевої мети документування ризикує перетворитися на хаотичний збір інформації – технічно масштабний, але стратегічно безплідний. Існуюча практика часто зосереджується передусім на фіксації руйнувань: фото, відео, координати пошкоджених обʼєктів. Це необхідно, але недостатньо. Такий підхід добре працює для доведення самого факту знищення, проте є суттєво слабшим, коли йдеться про майбутні вимоги щодо реституції чи відшкодування.
Різні цілі вимагають принципово різних підходів: документування для кримінального правосуддя потребує суворого дотримання процесуальних стандартів і ланцюга зберігання доказів; для реституції – детальної фіксації провенансу і права власності; для історичної памʼяті – широкого контексту і свідчень; для державної політики – агрегованих даних і системного аналізу. Змішування цих підходів або ігнорування цього питання із самого початку призводить до того, що зібрані дані не відповідають жодній із цілей повною мірою – і зрештою залишаються непридатними до використання саме тоді, коли вони найбільше потрібні.
У цьому випадку, формування електронного каталогу втраченої колекції Маріупольського музею має не лише меморіальне, а й безпосереднє юридичне значення. Це основа для майбутніх реституційних вимог.
5. Знищення цифрових і фізичних доказів на окупованих територіях
Цілеспрямоване і систематичне стирання слідів – як матеріальних, так і цифрових – є частиною ширшої свідомої стратегії окупаційної влади, спрямованої на унеможливлення відтворення подій і уникнення відповідальності.
Знищення архівів, спалення книг, переміщення цінностей, зміна цифрових записів, видалення даних та новин з Інтернету, маніпуляції з реєстрами власності тощо – сукупний ефект цих дій є надзвичайно серйозним: вони створюють незворотні прогалини в доказовій базі, які неможливо заповнити постфактум. Саме тому документування під час активної фази конфлікту, попри всі ризики, є критично важливим – зволікання означає безповоротну втрату доказів.
Реституція і репарації: що можна повернути і якими механізмами
Для незаконно вивезених предметів правова основа реституції існує і є достатньо розвиненою. Конвенція ЮНЕСКО 1970 року та Конвенція Міжнародного інституту з уніфікації приватного права 1995 року формують міжнародно-правову рамку для повернення незаконно переміщених культурних цінностей. Стаття 75 Римського статуту надає Міжнародному кримінальному суду повноваження включати повернення майна до рішень про репарації. Резолюція Генеральної Асамблеї ООН 60/147 закріплює обов’язок держави-агресора забезпечити повну репарацію завданої шкоди.
Практично це означає роботу одночасно за кількома напрямами:
- кримінальним — через розслідування, ідентифікацію предметів і включення їх до майбутніх рішень про репарації;
- адміністративним і митним — через міжнародний обмін інформацією, співпрацю з митними органами та базами даних викраденого мистецтва;
- дипломатичним і санкційним — через включення культурних цінностей до ширших механізмів міжнародного тиску на державу-агресора.
У цьому контексті електронний каталог Маріупольського музею є не другорядним допоміжним інструментом, а ключовим елементом майбутньої правової роботи. Він фіксує довоєнний стан колекції, допомагає ідентифікувати конкретні предмети та закладає основу для формування конкретних реституційних і репараційних вимог.
Щодо зруйнованих об’єктів, то їх відновлення має розглядатися в ширшій репараційній рамці: не лише як матеріальна компенсація, а як відновлення умов для реалізації культурних прав постраждалих громад.
Маріупольський краєзнавчий музей — це конкретне місце, конкретна колекція, конкретні злочини, конкретний ланцюг відповідальності. Водночас це також концентрований приклад того, як Росія використовує атаки на культуру як частину ширшої політики знищення української ідентичності.
Колектив музею зробив те, що було можливим у надзвичайних обставинах: зафіксував втрачене, зберіг пам’ять, створив основу для майбутнього повернення та відновлення. Завдання правових, дослідницьких і міжнародних механізмів — перетворити цю фіксацію на відповідальність, реституцію та репарації.
Збереження культурної спадщини в умовах війни — це не периферійне питання. Це питання права, пам’яті, гідності й безпеки.
І зрештою, питання збереження самої нації.