До 76 річниці Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього
Товариство Рафаеля Лемкіна разом з Нацхудмузеєм у Києві зібрало нардепів,
представників уряду, дипломатів, правників та культурних дієвців, щоб обговорити,
як покарати Росію за геноцид. Однак тоді Конвенція була прийнята в неповному
вигляді: під тиском великих повоєнних колоніальних держав було вилучено положення,
які могли б поставити під загрозу їхні власні дії, наприклад, положення про геноцид на
культурній основі.
Відмова визнати атаки на культуру способом вчинення геноциду має наслідки сьогодні,
коли Росія, не маючи можливості фізично знищити українців, таргетує культурні цінності
та культурних дієвців. Таким чином, Конвенція не виконала своєї основної функції –
запобігти. У концепції видатного юриста Рафаеля Лемкіна, автора терміну “геноцид” та
автора першого драфту конвенції, посягання на культуру були одним з головних
способів вчинення геноциду.
Назвавши радянські дії в Україні класичним прикладом геноциду, Лемкін фокусувався на намаганнях Москви знищити українську ідентичність через атаки на митців, інтелігенцію, духовенство та селян як носіїв мови і традицій.
Символічно, що тлом для експертного обговорення у Нацхудмузеї стала картина
“Благовіщення” українського художника Олександра Мурашка. Його твори побували на
виставках у Кельні, Дюссельдорфі, Берліні, Амстердамі та неодноразово у Мюнхені. Він
мріяв перетворити Київ на відомий мистецький центр та доклав багато зусиль до
створення Української академії мистецтв у 1917 році. Академія стала першим вищим
навчальним закладом незалежної Української народної республіки. А за два роки, у
1919 році, після захоплення Києва більшовиками, Мурашка вбили агенти ЧК пострілом
у потилицю.
Сьогодні, сто років по тому, Росія таргетує лікарні, школи і дитячі садки, викрадає дітей,
руйнує музеї та історичні пам’ятки, переслідує інтелектуальну еліту та культурних
дієвців.
Віталій Титич, голова правління Товариства Лемкіна, розповів про мотиви творців
Конвенції та наголосив на тому, що групу можна позбавити існування не лише через
фізичне знищення її членів, але й через знищення її унікальних рис. На думку Титича,
коли йдеться про російський геноцид в Україні, роль правників полягає не у створенні
нових концепцій та пошуку аргументів, а у просуванні тих, які були фсормульовані та
обґрунтовані 70 років тому. Іншими словами, нам треба домогтись визнання атак на
культуру способом вчинення геноциду та включення відповідних положень до
міжнародних актів, як це пропонували автори Конвенції.
Титич також наголосив на тому, що доведення геноциду не є складним завданням, як
нас намагаютсья переконати деякі політики та експерти. Адже вперше з часів Другої
світової війни геноцидальний намір декларується відкрито і недвозначно.
У заході також взяла участь перша заступниця Міністра культури та стратегічних
комунікацій України Галина Григоренко. Вона наголосила, що стратегічні комунікації є
важливим інструментом у процесі підвищення обізнаності світу щодо геноциду в
Україні, а також зазначила, що важливо розробити правові механізми, аби злочини
проти України не залишились без покарання.
Наразі Міністерство працює над стратегією розвитку культури, у рамках якої визначені кілька пріоритетів. По-перше, це визнання культури як складової національної безпеки країни. Другим пріоритетом є збереження культурної спадщини через чітко визначені протоколи та запобігання незаконному вивезенню цінностей за кордон. Справедливе завершення війни також включає повернення викрадених предметів, зокрема з музейних колекцій, до України”, – зазначила Григоренко.
Заступниця голови комітету Верховної Ради України з питань гуманітарної та
інформаційної політики Євгенія Кравчук, яка є авторкою Резолюції ПАРЄ щодо
навмисного знищення культурної спадщини та стирання культурної ідентичності в
Україні, акцентувала на необхідності проводити історичні паралелі: “У кривавому 20-му
столітті Голодомор і Розстріляне відродження не були відрефлексовані, не були
покарані та відзначені міжнародною спільнотою. Тому інший диктатор, тоді це був
Сталін, зараз – Путін, може робити те ж саме. І це повторюється на очах у всього
світу. Важливо, щоб політична дискусія відбувалася паралельно з юридичними діями
України. Необхідно, щоб світ розумів контекст сьогоднішніх подій, що це повернення
непокараного зла”.
Над тим, аби притягти РФ та її вище вйськово-політичне керівництво до
відповідальності за геноцид, працює посол з особливих доручень МЗС Антон
Кориневич. Саме він представляє Україну в міжнародних судових процесах.
Кориневич звернув увагу на те, що ще жодну державу у світі не було покарано за
геноцид. Це не є неможивим, але це означає, що нам потрібна комлексна стратегія, що
включатиме юридичні дії та міжнародну адвокацію. Найперше потрібно сфокусуватись
на покаранні конкретних військових за злочин геноциду в Міжнародному кримінальному
суді. Також важливе визнання геноцидального характеру дій РФ в документах ООН.
Сьогодні очевидно, що деякі міжнародні правила не працюють і їх потрібно змінювати.
Ми на своєму прикладі можемо і маємо показувати необхідність таких змін. Лемкін
казав: “Only man has law, law must be build”. Творення ефективного міжнародного права
є амбітним завданням, але ми віримо, що завдяки спільним зусиллям це досяжно.