Чи може Україна сформувати новий стандарт відповідальності за культурний геноцид? Дарина Підгорна для Kyiv Post

Міжнародне право дозволяє притягати до відповідальності за знищення об’єктів культурної спадщини, однак значно гірше фіксує інший вимір злочину — руйнування пам’яті, мови, освіти, культурних зв’язків та ідентичності групи.

Про цю прогалину та можливу роль України у формуванні нового правового підходу пише Дарина Підгорна, правова експертка Товариства Рафаеля Лемкіна, у колонці для Kyiv Post.

Рафаель Лемкін, який сформулював концепцію геноциду, розглядав знищення групи ширше за її фізичне винищення. Для нього важливими складовими були також удари по культурі, мові, інституціях та інших основах, що забезпечують існування групи як окремої спільноти.

Російська окупація українських територій триває з 2014 року. За цей час наслідки системної русифікації, зміни освітніх програм, витіснення української мови, переписування історії та руйнування культурних зв’язків стали достатньо тривалими й видимими, щоб їх можна було документувати та оцінювати.

Це створює для України унікальну доказову базу і водночас ставить ширше юридичне питання: чи може право оцінювати не лише знищені пам’ятки та викрадені культурні цінності, а й довгострокову шкоду, завдану культурній ідентичності групи?

Одним із кроків у цьому напрямі став законопроєкт №15331, який пропонує закріпити культурну складову злочину геноциду в українському кримінальному законодавстві.

У своїй колонці Дарина Підгорна аналізує, чи може український досвід документування російських злочинів стати основою для ширшого переосмислення відповідальності за культурний геноцид у міжнародному праві.